Незвична ця книжка навіть не перегуками зі світовою історією мистецтва, в якій забутий світом художник з часом дарує цьому самому світові власну славу, а тим, як це вписується у наше сьогодення.
Насправді це чудове поєднання орнаментальної прози в стилі Домонтовича (якого тут-таки згадують у ресторанчику на березі Женевського озера) з детективною історією, яка тягнеться ще від початку минулого століття. За сюжетом, український художник-емігрант, помандрувавши Европою, опиняється у цьому самому готелі «Порт Житана», який стає його пристановищем, і з якого він, як свого часу злиденний Модильяні, вписується в історію міжвоєнного Парижу як відомий художник-авангардист. Різниця між усіма його славетними попередниками в тому, що слава і полотна залишаються, а сам він загадково зникає. Саме як свого часу з еміграційних таборів у Німеччині - згаданий Домонтович-Петров. Тож розслідувати загадку цього зникнення береться вже за нашого часу київський мистецтвознавець, який збирає колекцію творів для місцевого олігарха.
«Різдвяні й новорічні свята, які відзначали довго й гучно – у кафе, ресторанах, удома в Марка, – плавно перетворилися на справжнє паломництво до квартири Мазура. Він і незчувся, як став знаменитим. Нова хвиля українських емігрантів дивилася на нього як на паризького метра, що чверть століття пропрацював у столиці Франції, але не забув, не відкинув свого українства.
Молодь його тішила, і він охоче спілкувався у своїй майстерні з новою генерацією, яка нагадувала йому того юного Марка, що прибув до Парижа одного прохолодного ранку, імпресіоністичного за настроєм, барвами, напівтонами. Особливо ж він і Меґан здружилися з молодим подружжям Назар, яке вчилося в Римі, жило то в місті Ромула й Рема, то пробувало знайти роботу в Женеві, а тепер, у пошуках долі, завітало й до Парижа. Роман і Зоя прийшли якось із невеликим гуртом молоді до Марка. Він провів усіх до майстерні: йому хотілося показати старі й нові роботи, яких накопичилося чимало. Мазур почувався актором, спраглим до уваги публіки. Марко добре знав, що трапляються такі люди, із якими відчуваєш спорідненість, симфонію думок і поглядів навіть після короткого, чи не першого спілкування. Такими були закохані Зоя та Роман.
Мазур, який гадав, що прожив більшу частину життя (а насправді лише його половину), щирі розмови з такою юнню мав за подарунок. Його дуже тішило, що й Меґан, здається, розуміла ту жагу життя, жадібне всотування світу молодими людьми. Іноді вдень, часом – вечорами Марко, Меґан, Зоя і Роман гуляли Парижем, який потроху намагався забути війну. Одного разу Мазур наважився розповісти про своє відкриття в царині історії штуки цим вдячним слухачам. Чому він не хотів говорити про свої «дослідження» колегам, ровесникам? Чому? Може, ті вже були надто тертими життям, надто обізнаними зі світовим мистецтвом, щоби захоплено чи хоча б із цікавістю сприйняти той здогад, що Марко носив у собі кілька останніх років. Юнь – от хто міг стати його вдячною аудиторією, а саме таку Марко прагнув мати, щиро кажучи».
Олесь Ільченко. Порт Житана. - Чернівці: Меридіан Черновіц
Фото: Brassai. Picasso is painting Jean Marais, 1944