Завжди приємно дізнатися, що з п’яти відомих історії літератури сюжетів хтось вкотре зробив сьоме диво світу, розповівши незвичайну історію. Ще приємніше прочитати її або в перекладі, що вийшов цілком оперативно, або в українського автора, який зумів здивувати не лише карколомними пригодами і черговою етнографією.
Зокрема у романі «Над річкою П’єдрою, там я сиділа та й плакала» Пауло Коельйо - уславленого бразильського автора - несподівано натрапляєш на перегуки з не менш відомою творчістю наших авторів, і зокрема з українською традицією, яка насправді тягнеться від Сковороди до Драча. Перший шукав істину, мандруючи світом, героєві другого являвся Бог, дивуючись, що той живе лише книжковою мудрістю.
Те саме в історії про хлопця, що помандрував світом, вважаючи, що марно витрачає дари, які дав йому Господь, і дівчину, яка чекала його. Згодом, покохавши іншого, дізналася, що хлопчина став семінаристом і читає лекції в їхньому місті, де й відбулася зустріч, яка об’єднала серця. Але для того, щоб бути разом, обом довелося багато чим пожертвувати.
Тож історія, розказана у цій книжці – про віддавання себе заради іншого. І неважливо, що при цьому мається на увазі – Бог, релігія, кохання, оскільки будь-який духовний шлях можна пройти до кінця лише тоді, коли щось із цього буде разом з тобою. І хоч про те, що Бог – це Любов ми, здається, давно вже знали, але нагадати про це ніколи не буде зайвим.
«Переді мною всміхалася Діва Марія. Вона мала всі причини, щоби плакати, — однак вона всміхалася.
— Продовжуй розповідати те, що почав, — сказала я.
— У цьому й річ, — відповів він. — Прийняти дар. А тоді дар і проявиться.
— Так воно не буває.
— Ти мене не розумієш?
— Розумію. Але я — така, як інші: я боюсь. Гадаю, що так воно може бути з тобою, із сусідом, але ніколи зі мною.
— Одного дня це зміниться. Коли ти зрозумієш, що ми є такі, як це дитя, що ось тут, перед нами — дивиться на нас.
— Але до того усі ми вважатимемо, що до світла наближаємося, та не можемо запалити наше власне полум’я.
Він нічого не відповів на це.
— Ти не закінчив історію про семінарію, — сказала я перегодом.
— Я й далі в семінарії.
І перш ніж я встигла зреагувати, він підвівся й попрямував у центральну частину церкви.
Я не поворухнулась. Голова мені йшла обертом, я просто не розуміла, що відбувається. У семінарії!
Краще не думати про це. Греблю прорвало, кохання заливало мою душу, і я вже не могла контролювати його. Залишався ще один вихід: Інша — та, що черства, бо слабка, що холодна, бо боїться, — та я вже не хотіла мати її поряд. Вже не могла бачити життя її очима.
Якийсь звук перервав мої роздуми — звук гострий, протяжний, ніби лунала величезна флейта. Серце моє підстрибнуло.
Знову звук».
Ілюстрація: Валер Бондар