Гумореска про сімейне життя
🌵"Кактусева родина"
Отож було так. Прокидаюсь я вранці – і раптом мене осяяло: а дай-но, думаю, стану я ідеальним чоловіком. Ну, щоб аж сльоза пробивала. Беру, значить, чашку, наливаю каву і несу їй просто в ліжко. Краса! Та поки я отеє ніс, поки переставляв ноги з кухні до спальні, вона вже... прокинулась, зварила собі іншу каву, випила її, встигла трохи постаріти й навіть, здається, онукам загадати, щоб шапку взули. Бо час, він такий: поки ти збираєшся зробити щось геніальне, він бере й тихенько собі минає.
І от я стою з тією чашкою, мов той дуб при дорозі, і думаю: а чи воно мені треба, оте ідеальне життя? З роками, кажуть, краса зникає. А от дурість – вона, голубонько, з нами навіки. Це я про себе, звісно. Бо якщо я досі думаю, що жінку можна вразити спонтанним благородством, то які ж до мене, бідолахи, претензії?
Взагалі, наші з нею стосунки – то окремий вид мистецтва. Іноді мені здається, що ми не чоловік і жінка, а два кактуси на одному підвіконні. I колючі, і виживаємо якось, і поливати нас треба обережно, бо й водою з ложечки можна залити. Пам'ятаю наше перше побачення... Е, ні, не пам'ятаю. Брехати не буду. А втім, чого це я? Брехня – вона взагалі багатьох дратує. Особливо коли вона не просто іменник, а переходить у дію. От коли ти вже "набрехав" – це, вважай, процес пішов, це вже й образити можна.
Іноді, буває, гляну на неї зранку. Без макіяжу, зі скуйовдженим чубом. І думаю собі: "Боже ж ти мій, і як мені з оцим дивом далі жити? І чи вистачить у мене... ну, сказати б, мудрості?" А вголос, звісно, кажу: "Рибко моя, ти сьогодні особливо прекрасна, аж світишся!" Бо вона ж, якщо що, може й пригадати. От хоч би й ті мої туфлі... Тобто, я хотів сказати – оті її шпильки! Коли вона в них узувається, наш ламінат одразу починає нагадувати карту боїв під Берестечком. Сама вона легенька, мов пушинка, але каблуки... А втім, про вагу я мовчу. Я взагалі останнім часом багато мовчу. Бо іноді здається, що я живу не в хаті, а в глухому лісі. Де всі приголосні – глухі, а голосні сидять тихо, як миші під віником, бо знають: висунешся – і нема тебе.
Учора, наприклад, телефонує друг. Каже: "Ти де це знову нагуглився? Чого википідюєш?" А я й не википідюю зовсім. Я просто хотів колись високого тиску в житті, романтики, злетів... А воно он як обернулося: щоранку міряю тиск тонометром. І от яка різниця? Раніше, було, заходжу до кав'ярні – кажу: "Мені, як завжди!" І все розуміли. Тепер заходжу в аптеку – кажу те саме. І теж, знаєте, розуміють. От вам і прогрес.
А вона ж у мене, треба сказати, ще та творча натура. Постійно хоче здивувати кулінарією. Якось зварила борщ. Ну, скуштував я тієї юшки, подумав і питаю делікатно: "Мила, а скажи мені, будь ласка, навіщо ти зварила салат?" Пошуткував... Вона образилась. А я що? Я нічого. Я тільки згадав, що в рослин усе простіше: хто поряд виріс, той і чоловік і не треба оці усі умовності.
Іноді, знаєте, дивлюся на наше покоління. Застій ми якось пережили, тепер би ще й відстій пережити – і можна спокійно пенсію пережити. Маленьку таку, але спокусливо невідворотню. От сидиш, буває, гризеш ту тюльку й думаєш: "А воно, виходить, цілком пристойна їжа". І згадуєш молодість, коли здавалося, що грандіозні плани ведуть просто до успіху. А вони, ті плани, ведуть тільки до неминучого... ну, скажімо так, до роздумів, до дивану. Учені, кажуть, знайшли в чоловіках ген хлопчиків, а в дівчатах – ген сварливих баб. І от живемо ми собі вдвох: я – вічний хлопчик, вона – інколи, звісно, ну, як би це м'якше... Але це я тихо, про себе. Щоб не дражнити кактуса.
Учора вийшов на подвір'я, зустрів сусіда. Він як глянув на мене, аж присвиснув: "О! Кажуть, ти знову найшов нову мрію? Бо виглядаєш – шикарно!" Кажу: "Та ні, – кажу, – це я просто виспався". Хоча, як на мене, коли мені вдається виспатися, я одразу втрачаю ту саму мету в житті. Бо в недосипі я – геній, а у відпустці – просто огірок на дивані.
Вона часом кричить на мене. Я кажу: "Ти чого кричиш, мов ненормальна?" А вона: "Ти кричи нормально, як усі люди!" І де та логіка? Але я мовчу. Бо хотів би, звісно, образити, та бачу – життя це вже зробило само, без моєї допомоги. Краще я піду по батьковій доріжці. Він, до речі, хотів, щоб я банкіром став, а я став... ну, просто гарним сином вчителя. Але то вже зовсім інша історія, і вона, як кажуть, не для протоколу.
Головне в сімейному житті – не ділити... ну, жінку і владу. Навіть з кращими друзями. А в нас і друзів вже немає. Частіше тепер тільки з психами спілкуємося, бо від нормальних людей, знаєте, можна з розуму зійти. А вона каже: "Ти й так уже давно зійшов". І от я дивлюся на все це і думаю: якщо вже брехати, то брехати до кінця. Бо коли набрешешся до краю, правда стає такою рідною, такою очікуваною, що її вже й не помічаєш. Вона, правда та, в хаті просто як меблі стоятиме, сумна, непомітна.
А вчора вона питає: "Чому в тебе все в житті так складно?" А я їй відповів: "Бо без зусиль тепер уже й не виймеш те, що вструмлено з таким трудом". Вона не зрозуміла. Але, то й добре... Головне, що каву я їй тепер ношу рідко. Бо ліньки, диван перемагає. І взагалі, нехай сама варить. Бо коли я їй вранці в ліжко ніс ту каву раніше, то їй залишалося її тільки зварити. І знову ж таки – поки я ніс... Наявний прогрес!?
Отака вона, наша романтика "кактусевої родини". I це, мабуть, і є те саме щастя, про яке всі говорять. Тільки чомусь воно в нас завжди з легеньким присмаком корвалолу. Може це такий забіг для всіх нас по колу в пошуку сенсу, відтворення таких самих кактусеняток!?
Хто я у цьому всьому? Бильце чи кактус на підвіконні? Fuck...точно все чудово! А у вас?
Автор Сергій Сарафанюк, Одеса
08 березня 2026
#СергійСарафанюк #Одеса #гумор #гумореска