Я вигадав "іхтамнєтів" раніше від Путіна.
Колись дуже давно, будучи студентом і працюючи в селі "у поміч селу", я покепкував (можливо, занадто жорстоко) з набридливої комендантки гуртожитку. Ключ від кімнати, в якій нас жило декілька десятків, був тільки один. Декільком студентам, серед яких був і я, якось знадобилось зайти в кімнату, але ключа у нас не було. Тоді я знайшов нещільно зачинене вікно, і ми увійшли. Раптом біля дверей почувся грізний голос комендантки:
‒ Хто там швендяє у кімнаті? Як ви туди потрапили?
‒ У кімнаті нікого немає, ‒ твердо відповів я.
‒ Як це немає! ‒ і комендантка почала переконливо доводити, що у кімнаті є ми.
Але я не здавався і, перебуваючи у кімнаті, так само переконливо доводив, що в кімнаті нікого немає. Після декількох хвилин такого сперечання бідна комендантка геть утратила мову і видавала лише якісь гучні, але нерозбірливі звуки.
Мораль: якщо не хочеш пошитися в дурні, ніколи не доводь очевидне.