Розкажу вам свою версію того, як занепав Рух (Народний Рух України). Одразу застерігаю, що можу помилятися, адже я був швидше зовнішнім, ніж внутрішнім спостерігачем, бо хоч і брав участь у його масових заходах від самого початку, але членом цієї партії був зовсім недовго. Радше не був, ніж був. Сталося це так. Мене ідейного безпартійного (що це означає, узнаєте в статті "Ода партіям та ідеологіям") підштовхнув до вступу в Рух комуністичний заколот, що взяв собі назву "Державний комітет з надзвичайного стану" (ДКНС), більш відомий у московитській абревіатурі як ГКЧП. За гімн заколотники взяли собі – музику "Танок маленьких лебедів" з балету Чайковського "Лебедине озеро", і замість новин та іншого по телебаченню цілодобово крутили по колу балетну сцену. Ніколи б раніше не подумав, що ця музика є зловісною, але після ДКНС вона сприймається саме так. Тоді всі патріоти України, навіть ті, які не замислювалися над своїм патріотизмом, згуртувалися перед лицем зловісної небезпеки й пішли масово складати військову присягу на вірність українському народу й тут же записуватися до Руху. Але, на щастя, "Надзвичайці" швидко прийшов кінець. Після того я побував декілька разів на зборах міського осередку. Те, що я там почув і побачив, мені дуже не сподобалось і я самоусунувся. Оскільки ж ніхто мене не шукав і не дзвонив, то я підозрюю, що списки нових членів партії, що складалися в надзвичайних умовах, просто десь загубилися, як тільки небезпека минула. Можливо, вони б віднайшлися, якби, борони Боже, перемогло ГКЧП.
Так чим же мені так не сподобалися рухівські збори? Я розкажу про Січеславський Рух, але припускаю, що так було по всій Україні. На той час Рух був для Московії найбільшим ворогом. Ще свіжа була пам'ять про польську Солідарність. Отже, Московія буквально нашпигувала його своїми агентами, і рухівці про це добре знали, але хто саме були агентами – ні, не знали. Не могли їх вирахувати, бо мали хибне уявлення про завдання, яке могло поставити ФСБ чи ГРУ перед своїми агентами. Специфіка боротьби Руху була така, що головною зброєю його була агітація народних мас, тому рухівці вважали, що й вістря ворожого удару має бути спрямоване проти основи агітації – ідеології. Саме в цій царині чекали вони ворожих підступів. А насправді все було так просто, що навіть припустити таке означало б опуститися до примітивного способу мислення. Агентам чи то, як їх там, – засланим козачкам, була поставлена проста задача: сварити рухівців одного з одним і сіяти між ними підозру один до одного на предмет того, хто з них є засланим козачком. Результат такої диверсії був приголомшливий. Заслані козачки завжди були ідеологічно правильними для кожного рухівця, бо завжди погоджувалися саме з його системою поглядів. Отже, з ними дебатів не виникало, а от між собою рухівці сперечалися. Ще і як сперечалися! Козачкам залишалося лише вчасно додавати хмизу в жар. Зокрема, вони розповідали одному рухівцю, що інший сказав про нього, й навпаки. Їм і брехати не потрібно було. Таким чином ідеологічні спори швидко переростали в особисту неприязнь, а потім і в непримиренну ворожнечу. І скоро, дуже скоро один рухівець викривав іншого як "засланого козачка" агента Москви. Закінчилося тим, що не лишилося жодного рухівця, крім засланих козачків, якого б не звинуватили в служінні Московії його ж таки побратими, не лишилося також жодного рухівця, який сам би не звинуватив принаймні одного побратима у тому самому. До речі, це ж був найкращий спосіб виявити засланців – спостерігати, кого з рухівців жодного разу не назвали засланим козачком. Ото й був би справжній засланий козачок. Жаль, ніхто до цього не додумався – і Руху не стало.
Я згадую цю сумну історію, тому що КДБ, а потім і його наступниця ФСБ тримаються принципу: якщо старий метод працює, не варто заміняти його новим. Отже, цей метод: всіх пересварити, – і досі на озброєнні наших ворогів.