Ця книжка нагадує казку про баранця, яку просив розповісти герой Екзюпері, та водночас «Джалапіту» Емми Андієвської. Утім, це суб’єктивні паралелі, тож у казці у віршах для дорослих цієї авторки кожен зможе знайти щось своє.
То хто ж цей білий старий Качур? Чому в нього випечені очі, й де він ховає всі гільйотини світу? Авторка каже, що віршів до книги не могло бути ні більше, ні менше, й вона лише довершила цей монолог наївними ілюстраціями, створеними олівцем. Прості й дитячі, на перший погляд, вони приховують багато підказок до кожного тексту. Наприклад, такого:
Мій білий старий качур приходить до мене,
Коли лягаю в ліжко, як в чужий кокон,
І не можу підійнятися,
Наче справді вниз головою.
Приносить води, так журиться,
Втирає піт мій з чола своїми легкими руками
І губи, здається, складає ще ближче,
Хоч ніколи нічого не каже...
Лише коли сплю, чую,
Як коси мої розплітає
І тихо сідає поряд
Так, щоб ноги під ковдру сховати.
Я хочу сказати йому, що все добре,
Що болю цього насправді немає,
Що просто так гарно часом полежати...
І бачу, як дивиться ніжно,
І руки складає мої
До молитви...
Христя Венгринюк. Про мого білого старого качура – Чернівці: Видавництво Чорні вівці
Фото: кадр з серіялу IDEAL