Бувають часи, коли відповідь на важливі питання буває вкрай необхідна. Нехай навіть у метафоричній формі, бо хто вам точно скаже, коли, наприклад, закінчиться війна. Натомість, де мешкає Той, у кого можна про це спитати – цілком можливо. Давно у нас не було такого, чи не так?
Справді, такої прози виглядали давненько. З одного боку, мелодрами, трагедії, психологічного роману. А з іншого - апокрифу, чи що? Бо роман Інгурен Гутен «Ми помираємо лише раз» – принаймні за вищезгаданою метафорикою – схожий одночасно (і нібито) на «Сміллу та її відчуття снігу» Хьоґа і на «Від чуття при сутності» Прохаська. Уявіть собі, що десь на півночі сучасної Європи загубився Постшварц, де, за чутками, тихо доживає своє життя Бог, який вирішив перевірити, як це – бути людиною на створеній ним землі. І паралельно з нашими думками про це (і про Нього) розгортається історія трьох пар - Ітана і Єви, Лілі і Ніка, Альберта і Анни. Тож попри алюзії з головною героїнею Євою, авторка, яка ховається за екзотичним псевдонімом, й сама – ніби перша жінка на світі: пізнає його через відчуття своїх персонажів, розповідаючи історії кохання, придивляючись до рухів, прислухаючись до реплік, щоб зрозуміти наприкінці певну істину. Так само попри назву роману («Ми помираємо лише раз»), згадаймо, що й живемо лише раз, якщо вірити відомій шпигунській епопеї. «Живи і дай вмерти», «Не час помирати», або «Жити не можна померти», як значить назва одного з розділів книжки.
Отже, спроба показати «європейське» життя українськими очима. І нехай свого часу щось таке пробував собі робити навіть сам Майк Йогансен (міфологізація і романтизація буденного життя), але не це головне для авторки, а суто людське – яке однакове у всьому світі. Тож згаданих пар у романі нібито й багато, але сходяться вони в одному – внутрішній світ, самотність, відродження – це відчуття не лише світу, снігу, але й Бога. Вони живуть, кохають, але щастя, як це зчаста буває, не знають. І навіть не в силу «фізичних» причин, як-от, наприклад, та сама Єва – донедавна щаслива й успішна архітекторка, яка намагається склеїти своє життя з уламків, що залишилися після трагічної автокатастрофи. Любить вибиратися зранку з дому, їхати порожньою трасою, але її все одно викидає з реальності, і вона знову опиняється там, «звідки понад рік намагалася втекти за допомогою алкоголю‚ марихуани‚ психотерапії‚ антидепресантів‚ алкоголю‚ психотерапії‚ марихуани».
Тож, здавалося, донедавна все було добре: корупцію в містечку викорінили, тендер виграли, героїня – модний архітектор, в якої є надійний партнер Ленні, а також той самий Ітан, про якого наша героїня згодом згадує: «Зазираючи тобі в очі‚ я знову жваво відчуваю твої пальці на своїх стегнах‚ губи на грудях і тебе всередині себе». Але… «– Я не вірю в бога. – Єво‚ після того‚ що ти витримала‚ тобі потрібна підтримка. Необов’язково бути віруючою‚ просто поговори з ним. Він хороша людина‚ з тих‚ що на своєму місці в житті. – Якщо бог існує і він дійсно створив нас за своїм образом і подобою‚ Маріє‚ – отже‚ він такий же боягуз‚ лицемір‚ і так само уникає відповідальності. І він мені не допоможе… Але спасибі за турботу‚ – додаю я м’якше».
Тож одне з питань, на яке шукають відповіді герої роману - «Чи може людство врятуватися‚ якщо раптом виявиться‚ що грішний сам Бог?» Який, згадаємо, оселився у Постшварці, якого, у свою чергу, не існує на жодній мапі - як Макондо у Маркеса чи Йокнапатофи у Фолкнера, але, тим не менш, у цій історії, як ми дізнаємося, колись зупинявся й творив сам Ганс Христіян Андерсен, написавши тут «Снігову Королеву» - крик про нерозділене кохання.
Хай там як, але дива тут трапляються мало не на кожному кроці.
– Вам потрібно в інший бік‚ – незнайомець привітно усміх¬нувся і махнув рукою. – За сімсот метрів опинитеся на Андерсен-плац.
– Дякую вам‚ – Лілі помовчала. – А як називається ця вулиця?
– Тупик Вічної весни.
– Чудернацька назва‚ – пробурмотіла вона.33
– Цілком логічна‚ – відгукнувся незнайомець. – Природу не обдуриш – весна не буває вічною! За нею обов’язково має йти літо‚ – він підняв брови в жартівливому подиві‚ і Лілі звернула увагу‚ що одне око невідомого чоловіка сильно косить».
Може, й не дивно, якщо зважимо на те, яка тут освіта. Так, одна з героїнь працює вчителькою молодших класів. «– Сьогодні Джек запитав‚ як розмножуються таргани‚ – розповідає Лілі Нікові. – Я не знала що відповісти‚ ми почали гуглити‚ знайшли відео та запустили на проєкторі. І саме в цю мить увійшла Тильда й запитала‚ що ми робимо». Чесно кажучи, той самий Нік цілком в дусі вищезгаданого Андерсена, він би йому сподобався: «На відміну від Лілі‚ Нік досі не визначився зі своїми вподобаннями й займається багато чим одночасно: грає на гітарі й навчає цьому дітей‚ пише статті в різні блоги та видання‚ веде корпоративні вечірки‚ а якось навіть корпоративні тренінги‚ працює вожатим у дитячих таборах‚ а в переддень Різдва одягає шубу‚ бороду та підробляє Санта Клаусом».
Утім, «Бог не грає по-чесному», - називається один з розділів роману, і гіркота, яка вчувається у багатьох розмовах на будь-яку тему, де з’являється Його тінь, не минає до самісінького фіналу. Можливо, Його не там шукають? Загалом про Бога і загалом релігію в романі чимало, хоча, даремно ми змішуємо ці два поняття, у героїв цієї історії вони не дружать між собою. «Якби церква або інші подібні інституції дійсно працювали – хіба ці проблеми не розв’язувалися б раз і назавжди‚ з тим‚ щоб майбутні покоління взагалі не опинялися в ситуаціях складного морального вибору? Хіба здатні вони надати людині певну модель‚ яка була б дійсно рятівною для неї та не конфліктувала б з її бажаннями? Вони завжди пропонують щось штучне й неефективне і завжди пізно».
Утім, здається, самій лише Єві все одно, бо вона винайшла для себе власну релігію. У романі трапляється пасаж, де ім’я її коханого Ітана «лунає» пів сторінки. «Але хіба не краще молитися тим‚ кого любиш‚ замість вигаданих кимось богів», - питається наша героїня. Не менш «винахідливі» у цьому сенсі майже всі персонажі цього роману, особливо чоловіки. Жінки не мовчать, вони діють, вигадуючи собі богів, як побачимо. «Самуель сказав би‚ що в Бога стався когнітивний дисонанс – тому що немає тотожності між початковим задумом і втіленням‚ формою й змістом. Форма взяла гору над змістом і змінює його…» А ще розумник Самуель розповідає притихлим жінкам казочку в стилі Екзюпері. Давайте й собі послухаємо.
«– А хіба Бог не помер?
– Ні‚ Бог живий‚ – очі Самуеля на мить розширюються‚ а потім лукаво мружаться. Він знижує голос. – Хочете‚ я розповім‚ що трапилося з Богом?
– Розкажи‚ – плескає в долоні Мері.
– Богові набридло розв’язувати проблеми людей‚ і він надав їм можливість подорослішати. А сам пішов на пенсію.
– Далеко пішов? – запитує Джейк.
– Він перетворився на людину‚ став звичайним смертним. Захотів відчути‚ як це – бути людиною у створеному ним світі. Кажуть‚ живе десь у Постшварці тихим звичайним життям і коли-небудь неодмінно помре.
– І він навіть не пам’ятає‚ що він Бог?
– Він-то якраз пам’ятає.
– Тобто світом зараз править сатана? Тому такий бардак?
Самуель хитає головою.
– Повірте‚ при сатані був би повний порядок... тільки він не всім би припав до душі. Ні‚ свиті довелося піти за своїм Творцем. Сатана теж став смертним і мешкає в Постшварці. Більше немає ні ангелів‚ ані чортів‚ нікого. Усі на пенсії.
– По-твоєму‚ сатана – прислужник Бога?
– А хто ж іще?
– А пекло й рай? Хто ж ними тепер керує?
– Люди.
– Отже‚ там теж повинні бути корупція‚ підлабузництво‚ ку¬мівство‚ людський фактор і жодної справедливості‚ – перераховує Мері‚ гмикаючи.
– Абсолютно правильно‚ – сяє Сем.
– Який же це тоді рай?
– Який люди створили – отакий і рай.
– І коли люди моляться‚ їх ніхто не чує?
– Іноді‚ вони самі себе можуть почути‚ коли моляться.
– А що буде з Богом‚ коли він помре?
– Він потрапить до пекла або в рай‚ на загальних підставах‚ за результатами своїх діянь упродовж людського життя.
– Ха! І що‚ жодних див і надздібностей? Бог грає по-чесному? – цікавиться Джозеф.
– Бог грає по-чесному.
– А він як-небудь може повернути власну могутність? – долучається Сара.
– Сам – ні. Одначе‚ кажуть‚ є одна умова‚ за якої вона повернеться.
– Яка?
– Усе дуже просто‚ якщо прийде Спаситель. Для цього обрана жінка повинна народити дитину.
– Хто? Його дружина?
– Ні. Дочка.
– А чому не дружина? – прискає Мері.
– У цьому є особлива логіка.
– Яка?
– Химерна. Божественна.
Іноді ситуацію розраджують другорядні герої та персонажі. Наприклад, медсетра Марія. Так, саме Марія, цілком доречна у «богословському» аспекті роману. «Під час наших процедур Марія неспішно розповідає мені про власне життя. Четверо чоловіків‚ п’ятеро дітей‚ низка ко¬ханців‚ від яких в її пам’яті залишилися лише імена й жодної гіркоти або образи, - дізнаємося ми подробиці від головного (хіба головного?) героя. - У Марії є щось від самозреченої черниці‚ але‚ хоча вона і вживає слово “бог”‚ жодної релігії‚ здається‚ не сповідує. Її теплі надійні руки день за днем допомагають моєму тілу знову навчитися рухатися‚ відчувати‚ оживати. Її усмішка зігріває мене та додає впевненості в тому‚ що ця безпорадність і неміч коли-небудь завершаться і я теж зможу посміхатися. І головне‚ її усмішка не обпалює‚ як твоя».
Оце «твоя» наприкінці – наче згадка, от лишень, не про коханця, а про Нього. Хоча, зрештою, яка різниця, адже Він повсюди. Варто лише придивитися, тобто наразі – вчитатися.
Інгурен Гутен. Ми помираємо лише раз. – Парасоля, 2021 – 404 с.