У 1934-му році столиця Української РСР перенеслася до Києва. Як це сталося? Якщо йдеться про суто технічні заходи. то досить буде згадати, що при тому з Харкова, цієї примарної "першої столиці", виїхало, хіба що з півтора десятка большевиків. Якщо ж говорити про справжні причини, то, мабуть, варто таки розглянутися трохи ширше.
"Акт українського уряду і ЦК КП(б)У має особливе значення не тільки для самої України, не тільки для СРСР, але також і міжнародне", — писалося натоді в офіційному речнику "Революція и національності". При цьому йшлося про поширення радянофільських тенденцій на ввесь радянофобський світ, задля чого повсюдно застосовувалося активне переміщення чевенґурівської атрибутики: столиць, річок, садків, а також безпосередньо народів.
Що залишалося Харкову ? Після столичної евфорії часів постишевського прокураторства майже нічого. Єгипетська незворушність Держпрому, на диво непосидючі пам'ятники і могили корифеїв слова, науки й театру, окраїнна фантасмаґорія Будинку "Слово", а також міщанський псевдоклясицизм центральних вулиць, дві чи три з яких були дбайливо "обагрены" революційною кров'ю.
Одне слово, була у зайчика хатка-луб'янка. У Куліша був собака Джой, у Хвильового — Пом, у Любченка — Дан. "А за Таґайським мостом, де починається робітничий поселок: — реальні результати капебеу,"— приречено нотував автор спалених "Вальдшнепів".
Позаду у Харкова були зруйновані церкви і розкуркулене селянство, кілька номенклятурних самогубств, низка політичних процесів і ще купа малоцікавих подій, корисних, тим не менш, для кращого розуміння нащадками тієї хрестоматійної епохи.
У наступному десятилітті місто ніби як оклигувало від клінічної смерти. Горіло й відроджувалося, чіпляло на свої фасади тризуби, відозви та "червоних" аґентів. Словом, активно підтримувало "новий порядок". Подальші часи були вже не такі веселі і героїчні. Зникли кураж, голярні і Свідзінський з незакінченним пасьянсом. Натомість на парканах з'явилися спеціяльні скриньки для доносів.
З часом громадянський стиль у зоряній архітектурі Харкова знову повільно трансформувався в імперсіонізм з незмінним домішком сюрпреалізму. У 60-их тут жив Лимонов і помирав Єрмілов. У 70-их збудували метро. У 80-відбувся перший в історії Совєтського Союзу страйк іноземних студентів і приїхали грузинські "Бітлз". Нарешті у 90-их у місцевому видавництві видали повного Камю, висадили на повітря філармонію і відкрили перший "Макдональдс".
Перед цим, щоправда, була закрита єдина у місті ґалерея сучасного українського мистецтва. Неслухняним язиком, з поганою малоросійською вимовою, голова місцевого управління культури вирік: "Цей, як його, "Український Засів" закрити". І цей, як його, "Український Засів" закрився". Наче віко труни над черговим періодом "українізації". І владою знову були відновлені колишні кримінально-культурні структури зі своєю братвою і номенклятурою.
Тож віко закрилося, і хоч відпочатку не було ніякої "першої столиці", а просто у наказному порядку до міста в'їхало півтора десятка большевиків; хоч і не було ніяких політичних самогубств, а стрілялися здебільшого по-п'яні; хоч і не було ніякого "трудового тилу", а самі лише покинуті напризволяще, а по війні репресовані чухраїнці; хоч і не в українському мистецтві річ, а у конкретному антиукраїнському середовищі... хоч ні столиці, ні самогубств, ні середовища... автор, тим не менш, не розділяє цього ліберального захвату: мовляв, нічого не було. Як же не було ?! А усе це — що таке?..
З-поміж згаданих подій в пам'яті залишаються якісь окраїнні, водевільні "роки життя", схожі на недоречні влітку ялинкові прикраси чи на всюдисущу вату між віконницями. Тісно пов'язані між собою, ті компостовані страхом привокзальні роки мало чим різняться один від одного, третій від другого, зрештою кожен з них від самого себе, оберненого на дев'яносто гуральних градусів і накрученого, наче на трофейному патефоні, із самісінького золотушного початку.
І крім метафізичного страху і туги, іноді буває вільно відчути невтішну мудрість такої уніфікованої відповіді на уніфіковану порожнечу вітру, дощу і несходимих кілометрів усієї цієї Слобідської Швайцарії зі Степовою Гелладою включно.
На фото: Харків, 1942