Що мене понижують на посаді з головного спеціаліста до ведучого інженера, я дізнався від моїх друзів, які чомусь дізналися про це першими. Мене не так вразила прикра новина, як глузливий і злорадий тон, з яким друзі її повідомили. Друзі? Досі я так вважав. Але, як виявилося, вони були умовними друзями, тобто друзями за певних умов. І от умови змінилися – мене понижують на посаді.
Найближчим другом був один єврей. На другому місці (бо познайомилися ми пізніше) був другий єврей. Обидва були в певному сенсі моїми підлеглими, тобто працювали у сфері мого впливу. І от "по-дружньому" вони заговорили про те, що Васильківському (прізвище вигадане) посада головного спеціаліста пасує більше, ніж мені, про те, що мені слід багато чому навчитися перш, ніж ... – словом, що я декілька років обіймав посаду, до якої не зовсім був готовий, і нарешті зараз її обійме справжній спеціаліст. Якби ж то все це говорилося в стилі "Платон мій друг, та істина дорожча". Аж ні! Тільки сліпий і глухий не помітив би кпинів і зловтіхи. А ще ж зовсім недавно вони вголос пишалися моїми досягненнями. І ще цікава деталь, водночас мої друзі почали посилено шукати дружби Васильківського – претендента на мою посаду. Він був молодий комуніст, який прийшов до нас із заводу металевих конструкцій, попрацював рік чи менше й був відряджений на рік до Китаю в якийсь китайський проектний інститут. В рамках обміну кадрів чи щось таке. І оце через рік він повернувся й претендував на посаду головного спеціаліста, ніяк не нижче. Химерність ситуації полягала в тому, що він був комуністом. Те, що я вам зараз скажу, можна віднести до розряду очевидних, але водночас непомітних фактів, а саме: головні спеціалісти-комуністи або не існували в природі (я не пригадую жодного), або були надзвичайно рідкісним винятком. Начальники відділів та інші начальники різних калібрів – це скільки завгодно! Але посада головного спеціаліста була членам КПРС не до снаги. Я пояснюю це особливістю їхніх розумових процесів, про яку писав у статті "Соціальний експеримент" (глава 4):
"Коли говорила партія, мізки у комуністів вимикалися, й вони готові були зробити те, від чого відмовився б навіть безпартійний дебіл".
Отже, мені треба було шукати нову роботу – і це був мінус. З іншого боку, я дізнався, що друзі були не зовсім друзями, а міг би так і перебувати в блаженному невіданні, якби не ця халепа, – і це був плюс.
Але раптом сталося неочікуване: мені подзвонив директор і сказав зайти. У приймальні нікого не було, навіть секретарки, і я зайшов одразу до кабінету. Директор прийняв мене тепло. Одразу з перших слів сказав, що не допустить пониження мене на посаді. Один місяць я працюватиму, як ведучий інженер, але без запису в трудовій книжці, а потім він переведе мене головним технологом в технічний відділ на наукову роботу. У мене якраз була фінансована Києвом наукова тема. Крім того, в мої обов'язки входитиме контроль за діяльністю секторів, що проектують металеві конструкції, зокрема, – нового головного спеціаліста. На той час я нічого кращого не зміг би для себе й побажати. На наукову роботу завжди не вистачало часу.
Все відбулося, як обіцяв директор. Місяць я працював ведучим інженером, а потім вийшов наказ про переведення мене головним технологом у технічний відділ. Між тим події в будівельному відділі розвивалися дивним чином. Перше, що зробив новий головний спеціаліст після того, як поміняв табличку на дверях, – так це заходився перестановляти меблі. Треба сказати, що я сидів у одному з кутків великої кімнати. Поруч зі мною (стіл до столу) – начальник сектору металевих конструкцій (той самий другий єврей). Позаду нас було декілька шаф з технічною літературою та кресленнями. Новий головний спеціаліст заходився наводити тут свої порядки. Перш за все він відсадив від себе подалі, в інший куток кімнати начальника сектора. Нова дружба не склалася! Потім із шаф зробив перегородки, від чого утворилася кімната в кімнаті, в якій новий шеф міг ховатися від небажаних поглядів. Нова кімната різними дрібничками нагадувала дамський будуар. Але який може бути будуар без дами! Проте, знайшлася й дама. Це була старший інженер – молода й гарна ще жінка, заміжня, мати двох дітей. Вона зранку заходила з яким-небудь "питанням" до головного спеціаліста, оминаючи свого ведучого інженера й начальника сектору, й питання доходило розв'язки десь ближче до вечора. Народ захвилювався. Начальниця відділу теж. Але новий спеціаліст почувався настільки самовпевнено, що ігнорував всі їхні хвилювання самим безцеремонним чином, що наводило на думку про наявність впливового куратора поза межами інституту. Справді, у ті часи в довгі закордонні відрядження їздили лише за одностайною згодою партії та КДБ. Чи так воно було, чи ні, але Васильківський знову довів, що комуністи не можуть бути головними спеціалістами, про що вище й було сказано.
Та повернімося до моїх друзів. Другого дня після розмови з директором, першим пориванням було поділитися з ними радісною новиною, але я вчасно згадав, що друзі, насправді, – не зовсім друзі. Тож вирішив, що хай краще вони про моє нове призначення дізнаються самі, як до цього першими дізналися про моє пониження. Більше від того, я став їм підігравати, скаржачись на свою лиху долю й проявляючи почуття відчаю та безвиході, що дуже їх тішило, а їх потіха, у свою чергу, тішила мене. Так минав час. І от пам'ятаю ранком одного дня два моїх друга радо привітали мене з новим призначенням, бо й цього разу першими почули новину.
– А ти сам, коли про це дізнався? – Спитав мене перший друг.
– Місяць тому. – Відповів я.
– А нам чому не сказав? – Підозріло спитав він.
– Не хотів затьмарювати вашу радість.
З цього моменту мій перший друг став моїм першим ворогом, а другий – якось пристосувався. Йому це було зовсім не складно, бо я жодним чином не збирався мститися. Навпаки, коли я врешті-решт повернувся до відділу, він став моїм кращим помічником і учнем, а коли я пішов на викладацьку роботу, замінив мене на посаді головного спеціаліста. Чи можна було віднести до нього приказку "хто зрадив раз, зрадить і вдруге"? Не знаю, що й сказати. Через певний час після мого звільнення, інститут з усією нерухомістю був викуплений ахметівською фірмою ДТЕК (стаття "Десь я вже це бачив"). Так от, мій другий друг єврей раптом швидко змінив політичні погляди. З патріота України й українського націоналіста (як і я) він раптом став патріотом фірми ДТЕК і відданим прихильником пана Ахметова. Коли, бувало, я йому дзвонив на роботу, він, часто невлад, переводив розмову на Ахметова й гучним голосом (на всю кімнату) доводив мені різноманітні його чесноти. Зовні у робочій кімнаті для сторонніх вух це мабуть звучало так, що я на його хазяїна нападав, а він його від мене захищав. Навіть не знаю, чи можна це назвати зрадою. Просто одна з людських слабкостей ...