Продовжуємо цикл "Оманські перспективи" перша стаття циклу тут: "Зони табу" ворога....
Почнемо цю статтю з відступу: чому в Україні такі популярні всякі гуру, знахарі та пророки тощо, незважаючи на регулярні та неминучі провали у пророкуваннях? Чому до речі, кожна партія та рух обов'язково і неминуче вироджується у дилему культів шанувальників/ненависників? Чому ніяк не вдавалося - ще не разу, за історичним фактом, просто зібратися для виконання потрібної та критичної для всіх задачі, а вже потім, після результату займатися політикою - як це робили, і зробили всі сусіди - не навпаки?
Відповідь на це довге запитання можна дати лише одним словом - «результати». Ну добре, уточнення ще одним: їхньою відсутністю. За неможливості зібратися та зробити, збудувати: дорогу, церкву; націю залишається що - правильно, сподіватися та вірити що вони можуть просто виникнути. Самі. І на слово. І якщо слово не виконалося як загалом, завжди, то легше повірити в інше слово ніж почати робити. Разом, що важливо. Досить просте пояснення?
Необхідність досягнення здатності стримування ворога - це не тільки ключове завдання на шляху до власної нації, а й логічна необхідність із трьох частин, не більше. Якщо нація існує, то вона має, за потреби, бути захищена - інакше її вже не буде. Зрозуміло? Очевидно? Згадалося?
Далі, таке ж очевидне питання: хто, і що захищатиме націю за потреби? Варіантів лише три:
1. Hасамперед, і перш за все, сама нація (Ізраїль)
2. Хтось і десь ще
3. Слово та/або папірець (чиїсь десь)
Ось вони всі: перед очима та наочно. Кому не видно? Хто не зрозумів? Чому ж тоді в інформаційному просторі України літають сьогодні всі і будь-які найнеймовірніші варіанти «швидкого миру» - крім очевидного запитання, тa висновку який стоїть прямо перед очима? З чиєї подачі, звідки (у першій половині минулого року)?
І цей швидко наростаючий розрив між уявою тa реальністю і знову приводить тa повертає нас до необхідності дослідження відомого: оманського варіанту. Логіка до болю тривіальна: якщо перед суспільством стоїть ключовa задачa: по суті на виживання нації, то чи треба концентрувати на ньому всі зусилля та тримати в постійному фокусі - або прикривати та відволікати від нього всілякими веселими фокусами? Наступне очевидне питання яке випливає абсолютно логічно - кому і для чого?
Бачите: не можна і ніяк не виходить уникнути цього дослідження.
Сьогодні, слідуючи першій частині обговорення, план російського вторгнення 2022 р. читається за логікою та фактами, дуже просто: за умови відволікаючих ударів (Харків, Суми та на Київ) швидким маршем із двох боків захопити коридор. Можна помітити що цю частину плану ворог реалізував практично бездоганно лише за точкового, незважаючи на місяці конкретних і детальних попереджень, і внаслідок, неефективного опору України. І ще раз можна зауважити що в реальності, на противагу мемчикам які десь друкувалися та розпускалися в публічний простір, «коридор за лічені дні» це не який не жарт а очевидна гола реальність на яку кожен може подивитися на власні очі щодня. Завершення, "ендгейм" програми міг би бути укладання довгострокової оренди коридору та Криму або безстрокове припинення вогню під якісь "гарантії" прийняті на переговорах гадати про які не треба - вони почалися і проходили вже в лютому 2022 р.
Як таке вийшло? Нагадаємо, що оманський сценарій - це тільки можливість, гіпотеза, яку вже не можна просто ігнорувати у світлі зростаючої кількості фактів та проявів, що вказують постійно в один напрямок. Тому ми об'єктивно повинні вести подальший аналіз у двох площинах: сценарій є хибним; і він має стосунок до реальності. Тоді набір фактів які ми можемо спостерігати з часом вкаже яка з можливостей може бути більш імовірною.
У першому випадку: загалом патріотичного управління та з мінімально компетентним військовим управлінням, на що було дано повних сім (7!) років 2014-2021, за широко відомих планів ворога та п'яти-шести місяців детальних та конкретних попереджень: не зрозуміло як таке могло б трапитися. Цей варіант потребує подальшого глибокого аналізу. У другий же, події вписуються цілком логічно: можна згадати маніпуляції з військовим управлінням (також нa початок 2024 р.), «гуманітарне» розмінування і, навпаки, відсутність якихось задокументованих серйозних зусиль з оборони країни, особливо: південного сходу, очевидного напрямку в плані «коридору» за всієї інформації та попереджень. Бачите: ніяк не виходить уникнути цієї розмови.
У плану коридору втім був нюанс: у цілковитій таємниці радикальна група в керівництві країни-агресора вирішила просту диктаторську задачку: якщо ми можемо взяти частину, то чому б не спробувати взяти все? Таким чином удари на Київ та Харків стали вже не просто відволікаючими, але мали на меті реальні захоплення міст та обезголовлення України. І знову, при всіх зауваженнях про втрату зв'язку з реальністю виникають серйозні сумніви чи пішло б керівництво РФ на такий варіант у разі якщо б воно бачило сильну патріотичну адміністрацію готову до захисту країни і при конкретних реальних діях у цьому напрямку?
Коли це стало зрозуміло, зокрема і складу оманського клубу (у другій логічній площині) то їм стало б абсолютно зрозуміло що в разі перемоги радикального угруповання РФ місця для них не залишиться - ні в колоніальній адміністрації, ні на Заході. Це могло б пояснити, на наш погляд, цілком логічно патріотичний сплеск в адміністрації в середині - наприкінці 2022 р. також на хвилі успіхів ЗСУ з відсічі першій хвилі вторгнення. Але цей ефект був лише тимчасовим - і вже на початку 2023 р. клуб міг повернутися до колишньої місії.
Після нищівного - і на очах усього світу, провалу радикального формату вторгнення група радикалів у Кремлі не могла визнати провалу тa помилки т.к. це послабило б її позиції в країні і зробила наступний крок щодо ескалації так званою "анексією" вже континентальних областей України, оформивши це декретом чи тo віртуального чи тo фізичного Хла, різниці між цими варіантами практично вже не існує.
Таким був стан сторін на кінець першого року відкритої війни: кінець 2022 - початок 2023 р. Після того як стало зрозуміло що кремлівське керівництво не збирається закінчувати авантюру на порядок денний, найвищим пріоритетом виходить досягнення Україною здатності стримувати просування ворога.
Щоби тримати статтю в межах розумного розміру ми зупинимося тут. У наступній статті циклу ми поговоримо ще детальніше про те, чому стримування ворога - це єдиний надійний шлях до реалізації проекту незалежної української нації; і чому протидія тa провал цієї мети був би ключовим тa головним завданням оманського клубу в разі його існування. Буде продовжено.