Затримання Протасевича у мінському аеропорту викликало бурхливу реакцію по всьому світу, але насправді Лукашенко є не першим авторитарним лідером, який намагається переслідувати громадян, які втекли від нього до інших країн. Поки що він навіть не найжахливіший.
15 липня 2016 року у Туреччині відбулась спроба державного перевороту. Заколотники вбили близько 250 людей, а Реджеп Ердоган змушений був розгублено звертатись до народу через відео у FaceTime. Втім, в цілому путч провалився і президенту якимось чином вдалось втриматись при владі. Одразу після цього уряд звинуватив в організації перевороту рух релігійного лідера Фетхуллаха Ґюлена, на його прихильників було оголошено полювання як всередині країни, так і за її межами. У результаті більше сотні людей у трьох десятках країн світу були затримані й доправлені до Туреччини, де їх не чекало нічого доброго.
Ердоганівська "Партія справедливості та розвитку" (ПСР) прийшла до влади на початку 2000х і на той час вони з рухом Гюлена були союзниками. Гюлен підтримував Ердогана у своїх медіаресурсах та освітніх ініціативах. У свою чергу, багато прихильників Гюлена отримали важливі посади в урядових установах та університетах. Таким чином рух отримав у своє розпорядження значні ресурси, які були використані для розширення міжнародної активності. По всьому світу було створено мережу шкіл та університетів, які пропагували цінності руху та сприяли збільшенню кількості його прихильників.
Своєю чергою, ПСР намагалась використовувати гюленістів як “м’яку силу”, яка мала захищати інтереси Туреччини в інших країнах. Це було особливо важливо на початку правління Ердогана, оскільки у нього тоді був серйозний конфлікт з власним міністерством закордонних справ. Згодом президенту вдалось зосередити всю повноту влади у своїх руках, а його політичні погляди змінились з поміркованого центризму до жорсткого націоналістичного авторитаризму. У 2012 відносини між рухом Гюлена та Ердоганом почали псуватись, а у грудні 2013 союз офіційно розпався.
Робота Бенксі у Лондоні критикує корупцію в оточенні Ердогана. Пізніше місцеві прихильники ПСР намагались її замалювати
Надмірна політизація привела до посилення суперечностей між різними групами всередині діаспори: між турецькими та курдськими націоналістами, лівими та ісламськими активістами тощо. При цьому збереження контролю над діаспорою залишалось надзвичайно важливим питанням як для офіційного уряду, так і для опозиції.
У 2013 роді у Курдському культурному центрі в Парижі було вбито трьох жінок, які були курдськими політичними активістками. Одну з них, Sakine Cansız, навіть називали співзасновницею Робітничої партії Курдистану (РПК). Вбивцею був турок по національності. Існували припущення, що він діяв за наказом Організації національної розвідки (ОНР) Туреччини, однак довести це не вдалось, бо звинувачений раптово помер у в’язниці, не дочекавшись суду.
Для впливу на діяльність імамів та мечетей поза межами Туреччини було створено спеціальну організацію — Директорат у релігійних справах, також відомий як “Diyanet”. Пізніше журналістські розслідування показали, що у деяких випадках Diyanet діяла скоріше як розвідувальна спецслужба, а не релігійна організація.
Ще одним важливим інструментом впливу був Osmanen Germania — байкерський клан, який мав близько 300 членів у 22 відділах по всій Німеччині. Члени клубу брали участь сутичках з курдами та залякували турецьких емігрантів. У період з 2014 по 2016 поліція провела серію рейдів проти байкерів, у ході яких було вилучено велику кількість зброї, наркотиків та готівки. З 2018 діяльність Osmanen Germania було офіційно заборонено.
Одразу після невдалої спроби перевороту 2016 року Анкара заявила про "глобальні чистки", які мали відбутись як всередині країни, так і за кордоном. Винними проголошувались усі, хто був пов'язаний з рухом Гюлена, навіть якщо прямих доказів участі звинуваченого у перевороті не було. Результатом стала безпрецедентна хвиля затримань (більш схожих на викрадення), які відбувались по всьому світу. Уряд Туреччини визнає, що їм вдалось повернути до країни 116 людей, пов'язаних зі спробою перевороту. Подібну цифру було згадано у травні 2020 в листі експертів ООН до влади Туреччини: "як мінімум, 100 осіб незаконно заарештували, викрали або піддали тортурам".
Байкери-друзі Ердогана (у деяких джерелах їх угруповування називають боксерським клубом)
У ході кампанії влада Туреччини використовує термінологію, схожу на ту, яку використовували США під час боротьби з тероризмом. Наприклад, проурядова англомовна газета Daily Sabah регулярно публікує статті, присвячені даній діяльності у розділі “The War on Terror". Також Туреччина, подібно до США, склала свій власний список “Most Wanted Terrorists,” (“Terör: Arananlar”), до якого було включено тисячі підозрюваних. Більшість з них звинувачують у зв'язках з РПК, але також там є прихильники руху Гюлену, члени незначних лівих угруповань, а ще ряд учасників ісламських збройних формувань, зокрема ІДІЛ. Рух Гюлена згадується владою як терористична організація під назвою “Fethullahist Terror Organization” або “FETÖ”.
У кількох випадках, включаючи переміщення групи осіб з Азербайджану, процес екстрадиції виглядав як звичайне викрадення: людей схопили на вулиці, засунули до автомобіля, а потім вони якимось чином опинились у Туреччині. Проте більш типовим шляхом є використання комбінації корупційних зв'язків та співпраці з владою держави, у якій знаходиться жертва. Як правило, місцева поліція арештує людей на короткий термін, потім їх таємно передають представникам спецслужб Туреччини, ті доправляють затриманих до літака і назад на батьківщину.
Показовим прикладом став випадок у Косово, коли посадовці раптово скасували дозвіл на проживання шести вчителям-туркам, потім оголосили їх загрозою національній безпеці й віддали у руки турецького правосуддя. При цьому не обійшлось без помилок: одного з затриманих не було у списку на видачу, просто його ім'я було таким самим, як у якогось іншим звинуваченого. Пізніше голова розвідувальної служби Косово змушений був піти у відставку через ці події. Існувала підозра, що дії турецьких спецслужб підтримувались на найвищому політичному рівні, проте постраждав лише голова розвідувальної установи.
Схожа історія сталась у Молдові у вересні 2018 року — тоді до Туреччини депортували сімох викладачів приватної школи Horizont, не зважаючи на те, що вони не зробили ніяких злочинів на території Молдови. Пізніше п’ятеро з постраждалих професорів змогли подати позов на Молдову до ЄСПЛ; суд визначив, що порушення прав людини дійсно відбулось. В результаті голову молдовської розвідки звинуватили у змові зі спецслужбами Туреччини, він втратив посаду, а згодом його засудили до штрафу та умовного терміну.
У Монголії ердоганівські спецслужби намагались схопили біля власного будинку турецького вчителя, який проживав у країні більше ніж 24 роки. Викрадачам вдалось доставити жертву до аеропорту, однак згодом там зібралась велика група протестувальників, що вимагали звільнити захопленого. Місцева влада скасувала літакові дозвіл на виліт, доки вчителя не звільнили.
Жінки зниклих активістів на акції протесту у Стамбулі
Ще одним важливим елементом турецьких транснаціональних репресій є створення обмежень у пересуванні громадян. Після невдалої спроби перевороту влада скасувала більш ніж 230000 паспортів для того, щоб підозрювані опозиціонери не могли виїхати з країни і залишались на місці проживання. Також ряд паспортів було оголошено викраденими або втраченими. Прихильники руху Гюлена, які проживали за кордоном, скаржились на те, що їм не вдається подовжити дію своїх паспортів або отримати паспорти для дітей у посольствах Туреччини. Натомість вони мали повертатись до країни, де їм загрожував арешт. Пізніше дію десятків тисяч паспортів було поновлено, проте весь процес супроводжувався численними помилками, через які люди досі зіштовхуються з проблемами під час подорожей. Своєю чергою, скасування паспортів часто ставало приводом для затримання та подальшого висилання постраждалого до Туреччини.
Влада Туреччини намагалась скористатись можливостями Інтерполу для переслідування емігрантів. Після спроби перевороту до списку розшукуваних системою намагались додати 60000 нових імен (для порівняння, у 2016 році по всьому світу було подано лише 13000 запитів на затримання). У серпні 2017 канцлер Німеччини Ангела Меркель засудила такі дії, відзначивши, що "неправомірне використання" Інтерполу є неприпустимим. Також у квітні 2017 Парламентська асамблея Ради Європи прийняла резолюцію, у якій зазначалось, що “останніми роками спостерігається ріст випадків, коли деякі держави використовують Червоні Ордери Інтерполу з політичною метою придушення свободи слова.”
З усім тим, взаємодія турецької влади з Інтерполом принесла певні результати. 19 серпня 2017 року в Іспанії на основі запиту до Інтерполу було заарештовано німецько-турецького письменника Догана Аханлі (Doğan Akhanlı). Після особистого втручання міністра закордонних справ Німеччини затриманого відпустили під домашній арешт. Розгляд до жовтня 2017, після чого письменнику дозволили повернутись до Німеччини. Приблизно в той же час в Іспанії затримали шведсько-турецького журналіста Hamza Yalçin, але через деякий час правозахисній спільноті вдалось добитись його звільнення.
Також відомо про випадки затримання громадян Туреччини у таких далеких регіонах, як Панама, Субсахарська Африка та Південно-східна Азія.
На жаль, Україна також не залишилась осторонь всіх цих подій. У вересні 2020 року в Одесі ОНР у співпраці з СБУ провели операцію, в результаті якої був затриманий і доправлений на батьківщину громадянин Туреччини Іса Озер (Isa Özer). Різні джерела називають його або терористом і членом РПК, або депутатом місцевої ради в Анатолії від лівої курдської “Партії демократичного суспільства”. Хай там як, екстрадицію провели дуже швидко, без дотримання належних процедур, а тому вона більше нагадувала викрадення.
Крім того, відомо, що у 2018 році турецькі спецслужби викрали двох своїх громадян, які мали дозвіл на проживання в Україні. Одна з операцій проводилась в Одесі, інша — у Миколаєві.
Звісно, що зловісна діяльність уряду Ердогана викликала негативну реакцію різних правозахисних груп. Зокрема, на початку 2021 року організація Freedom House опублікувала звіт, присвячений транснаціональним репресіям, який став основою цієї статті. У Human Rights Wach також звертали увагу на “примусові зникнення” людей. Однак в цілому міжнародна спільнота намагається не дуже сильно звертати увагу на такі моменти, оскільки Туреччина поки що відіграє занадто важливу роль у подіях на Близькому Сході та інших регіонах.