Жінка дає більше, як обіцяє, чоловік обіцяє більше, ніж дає.
Українське прислів`я
Од господаря повинно пахнути вітром, а од господині — димом.
Українське прислів`я
Дядько Юхим, тато Оленки, моєї подружки, працює на фермі, сторожем. Нічним. А тьотя Афія, Оленчина мама, все дістає дядька Юхима: і що ти, чоловіче, собі думаєш? Га? Таж при хазяйстві є порося, кількоро гусей та курей з десяток порпається, вони їсти хотять чи ні? Я тебе питаю, хотять кури й свиня їсти чи ні? А що я їм дам? Ти думаєш що дати поросяті їсти, чи не думаєш? Чи ти тільки думаєш, що тобі дати їсти? Чи ти думаєш, що їх можна прогодувати тільки з городу? Чи я маю все з базару носити та тягати аби порося та курочки вигодувати, аби ти мав яєчка зварені та кусочок сала на роботу носити? Я тебе питаю чи кого?
Дядько Юхим нижче та все нижче опускав винувату голову.
- І що ти хочеш від мене? Чого ти пристала до мене?
- Чого пристала? Ти не знаєш чого пристала? Ти де робиш? Де ти робиш я тебе питаю?
- Де робиш, де робиш? На фермі. Сторожую. Вночі. Всі люди сплять а я сторожую.
- О, - прорікла тьотя Афія. – На фермі. На фермі він працює. А на фермі що? – і стала тьотя Афія в позу знаку запитання.
Дядько Юхим аж відступився від того знаку. Він не знав що та жінка його хоче. Чого вона пристала і що випитує в нього?
А знак питання насувався, наближався та вже в очі заглядає.
- Ну, так що на фермі?
- А що на фермі? – розвів руки дядько Юхим.
- Як це що на фермі? – грізно насупила брови тьотя Афія, – як це що на фермі? Це я тебе питаю, а що на фермі?
- А що на фермі? Поросята, – видавив з себе дядько Юхим.
- О, - зраділа тітка Афія, – нарешті. Поросята. То поросята на фермі, а в тебе дома, що? Не порося?
- Порося, - видихнув замучений допитом чоловік.
- Порося-я-я,- перекривила його тітка Афія. А якщо порося, то чому воно не має що їсти? Я тебе питаю, чому наше порося не має що їсти, коли ти сторожуєш всю, всю довгу ніч біля поросят?
- Бо ти не даєш йому їсти, – спробував догадатись дядько Юхим.
- Я не даю їсти, це ще я не даю їсти? А бодай тебе іржа їла, якщо я не даю їсти. Я не маю що дати їсти. Ти думаєш, що поросята на одній траві виростуть? Я тебе питаю чи кого? Виростуть поросята на одній траві? - і тітка Афія так сунула сама себе руками під боки, що в ній аж щось гевкнуло.
- Виростуть. Дикі кабани ж виростають.
- А бодай тебе трясця вхопила. А бодай тебе колька стрельнула. Він дикі кабани зрівняв з моїм поросятком. Господи, це куди я дивилась, що за такого телепня пішла? Це де мої очі були, що я не побачила, хто це оно стоїть переді мною?
Розгублений і словами закиданий дядько Юхим озирався на всі сторони, щоби розгледітись звідки та напасть на нього? І чого та жінка репетує на всю хату? І що вона хоче від нього? Де працюєш? Та ж сама знає, то чого питає??
А тьотя Гафія, що була таки вища за дядька Юхима, грізною хмарою насувалась на нього. Ще трошки і бризкне блискавицями.
- Та якого чорта ти хочеш від мене? – не витримав і зірвався.
- Каші хочу.
- Каші-і-і-і-і? – і аж заточився. Якої каші ти хочеш? Гречаної?
- А бодай тебе. Свинячої каші.
- А тобі нащо? – думки роями побігли в голові дядька Юхима. Ні, він одразу подумав, що та його жінка хоче свинячої каші, але для чого? Невже їсти?
А жінка наступала, як ворожа армія.
- Їсти її будеш?
- Не витримаю. Сказюся прямо тут. На очах цього ірода і сказюся. Поросяті нашому каші. Принеси каші свинячої нашому поросяті.
- А-а-а. Он ти про що. Та як я ту кашу нестиму?
- Як-як, обнакновенно. В мішок, на плечі, і гайда.
- Ні, кашу і нести не буду, а от Ґрису принесу. Сама звариш.
На тому й розійшлись.
Тьотя Афія щаслива, що її поросятко почне поправлятися, а дядько Юхим в роздумах, як оту обіцянку, жінкою з нього вирваною, виконати.
На роботу йшов не як завжди. Ходив цею дорогою все своє життя, та тільки оце зараз роздивлявся її, як вперше побачену. Примічав дерева, кущі, вибалки, канавки.
По фермі ходив знервований, придивлявся до поросят. Що і як вони їдять. Побачив, що багато каші з корит мордами викидають і тут же затопчують.
Сумління, які гризли, що мав почати ставати крадієм, тихенько розсівалися.
«Не збідніє ферма. Не зголодніють поросята, якщо я візьму кілька жмень Ґрису і для свого поросяти» - і заспокоївся.
Скоро свинарки розійшлися по домах, а дядько Юхим зачинив всі двері, обійшов ферму, та й сів в комірчині. Закурив. Задумався.
«Взяти чуть того Ґрису, то я візьму. А що з ним далі робити? Вранці нести додому, то це ж хтось та побачить, що в мене кармани віддуваються, та й одразу подумає, що я Ґрис вкрав. Ні, тут треба хитріше. А як хитріше? От зараз наберу того Ґрису і сховаю».
Подумав. Зробив. В торбинку, що дала жінка, насипав кілька кулаків грису, зав`язав.
«А далі що? А далі сховаю. А куди сховаю?» Оглянувся навколо.
Свині, корита, клітки. Куди заховати?
В свинарнику не має куди.
Вийшов на вулицю. Оглянувся. Обійшов навколо ферми.
«Ні, і тут не має де заховати. Отак хто б не прийшов, одразу знайде, де б я не засунув оту кляту торбину з Ґрисом. Віднесу додому. Ніч довга. Я туди й назад збігаю. О, це думка так думка».
Обійшов ще раз ферму, обійшов свинарник всередині, позакривав, торбинку в руки і бігом додому.
Місяць світить, дорога горбиста, хвиляста. Іде дядько Юхим і несе торбинку під пахвою.
Торбинка невелика, так, на пару кілограмів. Та дядькові Юхимові здається що несе великий важкий, п`ятидесятикілограмовий мішок, який тягне його донизу і каменем давить.
Кроки даються важко. В капці як би хто каміння накидав. Ледве переставляє ноги.
Така знайома дорога здалась зараз чужою і невідомою.
Чогось стало страшно йти.
Всякі звуки підозрілі. Всяке шарудіння небезпечне.
Щось гухнуло. І серце дядька Юхима гухнуло аж в п`яти.
«Це ж за мною крадеться хтось. Зараз дожене і запитає, куди я іду, що я несу? А що я скажу? Що вкрав мішок Ґрису? А бодай тебе».
Очі вгледіли грубу стару вербу. Мить. І тільки гупіт серця видавав місце, де злився з вербою зляканий чоловік.
Тихо. Ніхто не йде.
«Це ж той переслідувач та й побачив що я за вербу заскочив, і собі притаївся. Чекає, коли вийду, а вже тоді мене запитає: А що це ти несеш?»
Стоїть тихо. Не дихає. Тихо. Ніхто не йшов слідом. То почулось щось.
Вийшов сторожко, оглянувся. Чисто.
Ніч, всі люди сплять, тільки одні сторожа сторожують, але один сторож Юхим не спить і не сторожує, а несе додому мішок Ґрису. Вкрав. Від поросят вкрав і несе свому поросьові. Бо жінка так сказала. Бо живе жінчиним розумом.
Несе, несе вкрадене додому, а воно тягне донизу, вже немає сили його нести.
Слух нагострився, як у зайця. І добре, що нагострився, бо таки хтось бігом біжить за ним. А чого біжить вночі бігом за ним? Бо знає, що він вкрав мішок Ґрису.
«Що робити? Тікати». Тікає дядько Юхим, тікає і роздивляється, попереду канава, добіжу до неї і заляжу. «Добре біжу, той таки відстав».
Добіг і так всім тілом і гепнувся в ту канаву.
Затулив рукою рота, аби дихання збуджене не видало де він заліг.
Тихо. Нікого не чути.
«Невже і той собі заліг? Оце вляпався? Оце я попався, так попався».
А той таки видав себе, як занявчить, як побіжить.
«А бодай тебе пес взяв. Ще якийсь котяра має мене лякати. Ні, жінко, ці мої біди так тобі не минуться. Я так просто тобі це не подарую. От зараз принесу тобі цей Ґрис, і все розкажу, що я про тебе думаю».
До дому ще чуть.
Дядько Юхим піднявся з такою злістю та рішучістю, і відкритим кроком рушив до хати.
Та це була не його ніч.
Таки переслідувач догнав і кинув каменем, аби він оглянувся і зупинився.
І дядько Юхим зупинився. Зупинився, бо не міг зрушити з місця. Ноги прикипіли до землі, тіло задерев`яніло.
«Оце все, оце мені кінець».
Та це ще не був кінець. Над головою щось залопотіло і загукало. Торбина з Ґрисом впала на землю.
Кажан. Кажанисько подався на полювання.
«Чорти б його взяли і кажана, і мою жінку і мене на добачу. Зараз я тобі принесу. Оце зараз принесу, - приказував сам собі, і розв`зував торбину. Засунув руку в торбину, взяв Ґрису і посіяв по траві обабіч дороги. Засунув знову і посіяв по буря`ні.
«От дурна жінка, принеси та принеси. Я зарплату приносю? Приносю! Купи що треба і не приставай до мене. І нащо ті курки взагалі? От нащо їх тримати? І так обійдемось. Я маю собі вкорочувати життя, аби жінці догодити? Та пропади воно пропадом».
Перевернув торбину. Витряс, витрусив, зіжмакав ту торбину, заснув в карман і насвистуючи, легко та вільно попрямував додому.
«А що, лишилося тут ще метрів сто-двісті, то вже поїм дома».
- Ну як, приніс курчатам щось?
- Приніс, приніс. Висипав.
- Куди висипав?
- На дорогу.
- Яку дорогу? Хіба наші кури на дорозі пасуться?
- Відстань від мене. Я нічого більше не буду носити. Зарплату приносю? Хватить з мене, чуєш чи не чуєш? Відчепися від мене краще. Хтось може красти, а хтось не може. Хочеш такого щоб крав, то поміняй собі на другого, але я з дому нікуди не піду.
Змирилася тьотя Афія. Більше не казала й не просила, аби він щось вкрав.
Той хто не вміє красти, хай не береться.