Війна - не лише час руйнації, але і життя, яке триває"
Цикл: Військовий про військових. Художні розповіді про буття від "Федоровича".
***
Ви, мабуть, помічали, що іноді настає якийсь час, і все змінюється: стосунки, робота, ставлення до подій, до оточення, до речей. Це не завжди наздоганяє за віком, хворобами або переїздом в інше місто чи країну. Такий стан впевнено наздоганяє кожного з нас під час війни. Когось раніше, когось пізніше. Не тільки тих, хто ховається роками від мобілізації, а й тих, хто намагається жити звичайним життям, залишивши військову службу.
Зимою минуло вже два роки, як Федорович був демобілізований з війська, а це достатньо часу, щоб відновитися та знайти себе в цьому буденному хаосі. Звісно, вік «шістдесят плюс» накладає обмеження не тільки на мрії, а й на поточні кроки. Психологи кажуть, що не треба зачинятися у своїй бульбашці, жалобі, спогадах та колі побутових проблем. Важливо знайти корисну дію, що не дозволяє бути на самоті та знайти натхнення радіти кожному дню. Незалежно від того, чи були обстріли, чи є світло. Лікар казав: «Якщо не знайдете найближчим часом роботи, то не сидіть вдома. Не менше, ніж два рази виходьте з дому та йдіть пішки не менше чотирьох кілометрів. Робіть це із задоволенням у будь-яку погоду».
Як з'ясувалося, на цьому маршруті можна зустріти й тих, кому, мабуть, отой лікар теж радив гуляти.
Найчастіше Федорович зустрічав ветерана, полковника медичної служби, що гуляв бадьорими, чіткими кроками тим же маршрутом. Проходячи поруч, він жодного разу не впізнав Федоровича. Це не дивно, бо полковник бачив обличчя тисяч курсантів, коли викладав у Військовій академії в Одесі. А для Федоровича він протягом місяця щовівторка викладав тактичну медицину в їхньому підрозділі. Нелегка була справа, коли почалися практичні заняття: турнікети, евакуація пораненого за стандартами НАТО. Хоча заняття проходили не на полігоні, а в навчальному класі, але враховуючи повне обмундирування та зброю, це було неймовірно потужно. Можливо, саме ті уроки врятували чиєсь життя в перший рік повномасштабного вторгнення. Федорович завжди з теплотою згадував той час: тоді, попри жахіття війни, було відчуття єднання, коли кожен намагався стати опорою для іншого.
Спочатку Федорович сприймав зустрічі з полковником за випадковість. Але коли минув рік, потім другий, він зрозумів: це не випадковість. Це дієва людина, яка не знайшла себе після тривалої служби та того неймовірного ритму життя викладача, коли кожна секунда могла стати останньою під час війни хоч і у тилу.
Іноді Федорович бачив, як полковник заходив у магазини або кафе і, почувши спілкування продавчині чи баристи російською мовою, ставало жорстким і вимагав: «Ви тут кого чекаєте? Чому порушуєте Закон? Ви в якій країні живете? Совість у вас є? Дайте телефон вашого керівництва! Ви не маєте тут працювати!»
Судячи з усього, навіть через два роки його зусилля не виправдалися, бо змінюються не тільки робітники, а й власники багатьох закладів за цей час. З усіх таких епізодів найбільш яскравою була повчальна зустріч у маленькому павільйончику «Craft Kava», який ледве виживав, бо конкуренція тиснула на розмір добового чеку. Активність нашого полковника того дня була особливо енергійною, і, можливо, саме цей випадок щось зруйнував у його звичному алгоритмі. Бо ввічлива взаємодія у сфері послуг — скоріш норма, ніж виключення, а мова при праці по дванадцять годин та постійні перебої зі світлом іноді роблять людей менш прискіпливими.
Якщо коротко, то наш полковник нарвався на молодого баристу, що розмовляв російською. Типовий виховний тиск не вразив хлопця, і він почув у відповідь чистою українською: «А де були ви, коли я був під Бахмутом?» І вийшов з-за стійки бару, маючи якісний протез, що лише підкреслював майже повну відсутність ноги. Полковник почав щось казати і обірвався на півслові… Для себе він, мабуть, вважав, що оберігає або створює комфортний простір для тих самих хлопців, що повернуться з війни, а їх буде дуже багато. Ця зустріч майже зруйнувала його місіонерську діяльність, і надалі він більше звертав увагу на жінок у тих закладах, що відвідував.
Федорович відчував, що полковник міг би бути корисним і надалі, викладаючи сучасну тактичну медицину десь у навчальному закладі, але таку постійну зайнятість навряд чи хтось йому запропонує. Чи були корисними його виховні дії в закладах та магазинах? Важко відповісти, бо суттєвих змін так і не сталося в цьому мікрорайоні Одеси. Але власникам цих закладів слід замислитися над тим часом, коли повернуться з війни та сотня тисяч ветеранів в одеську область, які можуть бути не толерантними до ворожої мови. Хоча не тільки для них написаний той закон, що не толерує мову окупанта. Щоб не сталося так, як в анекдоті про ложечку: вона може й знайшлася, а осад залишився.
Одного разу Федорович зустрів на прогулянці Дмитра. Вони разом випили кави, і розмова йшла легко ще з півгодини. Колись вони разом працювали у страховій компанії та керували різними відділами. Ні! Не дружили, але завжди поважали один одного за фаховість. Дмитро розповів, що він давно один і розлучився з Наталкою ще років десять тому. Федорович її теж знав, бо працювали разом. Минуло вже двадцять п'ять років, звісно, було що згадати. Майже непомітно розмова перейшла на хвороби. Як з'ясувалося, у Дмитра був великий досвід із цього питання не тільки через діабет, а й як колишнього менеджера відомої фірми, що займалася аналізами. Федорович жартував, що тема хвороб якось підкреслює або сучасний стан, або вік їх обох. Дмитру було трохи більше п'ятдесяти. Його червоні щічки вже казали не про юнацьке здоров'я, а про наслідки чогось іншого. Люба така приємна розмова закінчується, і найчастіше до іншої такої випадкової зустрічі минає років за п'ять.
У цьому випадку Федорович помилився, бо зустрілися вони з Дмитром раніше, через пів року. Також випадково, бо один одному не дзвонив. Із новин про померлу матусю Дмитра Федорович почув несподіване: Дмитро мобілізувався до ЗСУ з діабетом другого типу, проблемами зору та іншим чоловічим набором незручностей. До його обов'язків входило вести облік пального та інших ПММ в тиловій частині. Вислухавши про службу та побут, Дмитро розповів, що хоче хоч на якийсь час потрапити ближче до фронту. І не тільки щоб отримати УБД, а й щоб підлікувати трохи свою самоповагу. Мобілізація Дмитра ще вчора здавалася неможливою не тільки за станом здоров'я, а й за складом його характеру. Федорович, звісно, помилявся, бо ми ніколи не можемо знати людей настільки, щоб ставити свої висновки попереду майбутніх вчинків інших. Привітання «Бажаю здоров'я!» було доречним як ніколи, бо коли й за яких обставин буде наступна зустріч — невідомо.
Польоти ворожих «шахедів» та влучання ракет відбувалися майже кожної ночі, а тривоги лунали щодня. Так, не щодня були влучання в місті, але й навколо міста це відчувалося не тільки через ЗМІ. Людське спілкування, соцмережі зробили наше інформаційне коло ширшим. Може, це трохи не те, що раніше, але співчуття, повідомлення та допомога окреслювали більше коло, ніж воно було до того масованого інформаційного простору. Ми стали однією великою родиною, де біда сусіда — твоя біда, а радість перемоги — спільна радість.
Якщо казати про несподіванки, що відбуваються, то ризик може бути зовсім не уявним. Федорович відвідував за справами будинок неподалік від Одеси. Там оренда житла значно виросла з початком війни, бо переїхати з міста вирішили не лише одесити, а й переселенці з півдня та сходу України. У кожного своя історія і відчуття майбутнього. Хоча всіх дуже об'єднує одна особливість — відсутність світла. Не те щоб зовсім, а більшу частину доби. Ну то таке, бо оренда житла — це потреба постійна…
Не про це мова. Цього холодного ранку, коли треба було отримати орендну плату за дорученням власниці, Федорович вирушив на захід десь за дванадцять кілометрів від Одеси. У невеличкому старому будинку мешкали переселенці - мати та син. Крім теми приїзду, несподівано виникла зовсім інша тема розмови. Переселенку звали Ганна, і вона почала розмову після привітання не з теми приїзду Федоровича, а несподівано розкрила долоню, викликавши неабияке його здивування.
У відкритій долоні Ганни лежала куля, велика куля від вогнепальної зброї. Вона зустріла його погляд і тихо відповіла: «В нас влучили!»
Отвори від влучання були на стелі та стіні кухні, десь неподалік від одного зі стільців біля кухонного столу, де зазвичай снідають. Федорович, з'ясувавши, що куля застрягла в стіні неглибоко, знайшов пояснення тому, що сталося. Напевно, вночі під час обстрілів селища «шахедами», коли руйнувань зазнали місцеві житлові будинки та школа. Але до чого тут кухня та «шахеди»?
Оглянувши кулю та отвори, Федорович зі свого військового досвіду зрозумів: ця куля від кулемета КШД або переробленої снайперської гвинтівки. Влучання за напрямком йшло під кутом десь сорок п'ять градусів, імовірно, через шиферну покрівлю, стелю, у стіну кухні. Навколо в радіусі п'яти кілометрів не було багатоповерхових будинків вище чотирьох поверхів. Але такий кут пострілу ймовірніший скоріше з гелікоптера, ніж із чотирьох поверхів якогось будинку. «Можливо, збивали з гелікоптера “шахеда” і влучили “дружнім вогнем”, бо дальність стрільби може становити більше трьох кілометрів. Проникнення в стіну неглибоке?! Бережіть себе! Це випадковість…»
Добре, що всі цілі. Але цей маленький епізод війни підкреслює: не можна сховатися від війни. Можна лише зменшити можливість зіткнення з тим, що лякає нас чи руйнує наше життя. Війна поруч, і це не випадковість, як і той ворог є невипадковим. Він pic поряд з нами, іноді їв за одним столом, готував ту зброю, якою мріє нас знищити. Отруєння свідомості ворога цією мрією набуло давно хронічного стану. Як кажуть історики — більше трьохсот років.
Але, дивлячись на Ганну, на її сина, який міцно тримався за материнську руку, згадуючи того полковника з його невгамовною жагою справедливості, Дмитра, який, незважаючи на хвороби, пішов боронити країну, Федорович відчув неймовірну гордість. Гордість за цих людей, за їхню незламність, за те, що, попри все, вони залишаються людьми з великої літери. Вони не просто виживають — вони творять нову Україну щодня, кожним своїм вчинком, кожним словом, кожною думкою.
Ми й досі впевнені, що обов'язково переможемо. І ця впевненість — не просто слова. Вона в кожному такому Федоровичу, який виходить на прогулянку, бо треба жити далі. Вона в кожному полковнику, який не мовчить, коли бачить несправедливість. Вона в кожному Дмитру, який, ризикуючи здоров'ям, стає на захист рідної землі. Вона в кожній Ганні, яка, переживши жах, показує кулю, що може але не вбила її сина - не показує свого страху.
Так, це час і доля. Час, який випробовує нас на міцність, і доля, яка дала нам шанс народитися саме тут, саме в цю епоху, щоб стати тими, хто вибороє свободу для майбутніх поколінь. І ми це робимо. Бо ми — українці. Бо правда за нами. Бо Бог — на нашому боці. А з нами — мільйони таких же незламних сердець, об'єднаних однією метою — жити у вільній, соборній, квітучій Україні та українській Одесі.©
Автор Сергій Сарафанюк, Одеса
#СергійСарафанюк #Одеса
Фото ілюстративне