Диктатори, які розпочинають руйнівні, катастрофічні війни, не припиняють їх ніякими переговорами. Вони ховаються - і закінчують в бункерах. Про це нам свідчить історія. Немає сенсу її ігнорувати.
Так: ми маємо право не приймати реальність, сперечатися з нею, намагатися переконати її - адже переговори мають сенс, це шлях уперед; ми можемо з нею сперечатися, ігнорувати aбo чи навіть заперечувати їй: але це ніяк не допоможе її ЗМІНИТИ. Останнє слово завжди залишається за реальністю: завжди.
Оптимістично, з огляду на весь накопичений досвід і факти, ймовірність досягнення переговорного вирішення війни, яку розв’язав Путін, можна оцінити як менше 10 %. Реалістично: лише відсотки. Десь посередині, давайте зупинимося на 5 %. Але це все ж не нуль, правда? Ми не можемо ігнорувати навіть мінімальну ймовірність?
Правильно. Не слід. Але ми також не можемо розраховувати на це, покладатися на це і очікувати цього. Це було б не менш ніж ігноруванням самої реальності. І вона цього любить – і не прощає.
Що відбувається, коли ми намагаємося ігнорувати реальність? Це не означає, що вона дивом зміниться на нашу користь. Ні, тут діють сухі цифри й імовірності: у 5% ми виграємо й повертаємося додому з призом. У всіх інших випадках нас чекає несподіванка: болюча, трагічна або навіть катастрофічна. Таке вже траплялося, чи не так?
У цей вирішальний момент своєї історії Україна має бути готова до будь-яких сценаріїв, серед яких найімовірнішим видається саме бункерний.
Але все ж є способи скоротити шлях до кінцевої мети. Рішення, однак, не полягає у затягуванні часу та марних "переговорах": ми щойно це довели. Рішення ґрунтується на витратах, які несе агресор. Рівняння стає цілком зрозумілим: чим вищі витрати - тим коротший шлях. Не стрибнути убік , і жодних обхідних шляхів.
Витрати агресора на продовження війни мають зростати - і зрештою, стати настільки високими, що він не зможе її продовжувати.
Так: сама реальність показує нам, що це єдиний надійний шлях.
На даному етапі не можна більше дозволяти жодних поступок, затримок та відстрочок на користь агресора.
Не всі цілі однакові. Деякі з них пов’язані з більшими витратами для агресора, а деякі - з дуже великими витратами. Зараз ці пріоритети мають велике значення: вони дозволяють прискорити завершення війни та зменшити витрати для України. Їх необхідно враховувати.
Надзвичайно висока ціна для агресора: стратегічний оборонний потенціал.
Їхнє скорочення зрештою опустить державу-агресора до рівня країн третього світу: не лише в соціальному плані, де вона перебуває зараз, а й у технологічному. У сучасному світі Росія, можливо, вже не зможе наздогнати інших. Це надзвичайно висока ціна за продовження агресії.
Висока ціна для агресора: економіка орієнтована на військові потреби та забезпечення військової діяльності держави-агресора: енергетика, транспорт, суміжні галузі.
Чим більші знищення й втрати, тим менша здатність держави-агресора продовжувати війну. Рівняння просте.
Важкою ціною для держави-агресора є усвідомлення населенням руйнівних наслідків та впливу війни Путіна. Протягом багатьох років режиму вдавалося ізолювати частину населення, особливо в столицях, від наслідків війни. Така ситуація дозволяє режиму применшувати відчутні наслідки війни - і тим самим продовжувати її. Рано чи пізно Україні доведеться вирішувати цю проблему.
Мобілізація в державі-агресорі мала б найтяжчі наслідки для режиму. Відкладаючи її, режим збільшив її майбутню ціну, що на даний момент загрожує дестабілізацією режиму.
Мобілізація матиме непропорційно великий вплив на: 1. Росію та 2. Європу, тоді як Україна, за умови розумного підходу, зможе з цим впоратися. Великі військові контингенти потрібно годувати, екіпірувати та транспортувати. Це серйозна проблема для режиму - і її масштаби та ціна лише зростатимуть.
Україна має чітко усвідомити, що і Путін, і її партнери/союзники прекрасно це розуміють і бачать. Заклики до неможливих і малоймовірних «переговорів» це не що інше як виверт, креативний хід щоб затримати реальні дії - та продовжити війну, справжню ціну за яку платить один «союзник». Україна не може дозволити собі платити власними жертвами за інтереси інших, особливо коли ті демонструють безтурботну байдужість.
"Якщо не будуть атакувати мене, то може не так все і серйозно". Гаразд. Але якщо будуть - то ти маєш захистити себе. Воно працює в обидві сторони – а хто наївний?
"Постачання критичних матеріалів ворогові підтримують мою економіку". Гаразд. Але якщо ворог прийде до тебе, зі зброєю зробленою з твоїх же матеріалів - кого ти звинувачуватимеш?
Наївних тут нема. Розігрувати шоу та пантоміми нeмa кому - історії вони не цікаві.
Пріоритетами України є безпека її громадян, захищеність та територіальна цілісність: те, чого не змогли забезпечити ані папери, ані «союзники» - і з цією реальністю не посперечаєшся.
Справжніми друзями України у цей вирішальний момент є ті - і тільки ті, хто розуміє і визнає що агресію треба перемогти - і робить усе, що в їхніх силах, щоб це стало реальністю.
Якщо говорити серйозно, то війна Путіна частково досягає своїх цілей: якщо не в Україні, то у підриві єдності та значущості Заходу. Одне діло проголошувати великі ідеї на словах тa папері. Зовсім інше: втілювати їх у життя, незважаючи на перешкоди та опір.
Україна повинна розуміти і враховувати варіант що дехто намагатиметься досягти окремої угоди з Росією. Без жодного сумніву, це може статися лише ціною відмови від усіх принципів тa претензій на нове майбутнє. І воно завжди повернеться - без жодних сумнівів.
У підсумку, підвищення вартості війни для агресора є ключовим елементом стратегії досягнення національної мети за будь-яких обставин - включаючи «бункерний».