Насправді ця книжка, що отримала Букерівську премію, а сама авторка – Нобелівську «за оповідальну уяву, яка з енциклопедичною пристрастю зображує перетин кордонів, як форму життя» - не зовсім роман.
Сталого сюжету і певної розв’язки ця історія не має, це швидше роман з дорогою, книга-мандрівка, лексикон пригод, роуд-сторі, якщо вже бути точним. Дівчина шукає недосконалости світу; анатом шукає джерел свого болю. Він втратив спокій; вона вірить, що неспокій святий, і тому треба бігти. Або ще є правитель, який тікає від смерті, та професор, який рушає їй назустріч.
Словом, складання пазлу, проживання фрагментів і дорожніх нотаток, з яких виникне чийсь всесвіт. Або не виникне, бо іноді так і не зрозуміти, чому тікають герої, як, наприклад, жінка з дитиною, яку, все-таки, наприкінці знаходить чоловік… Іноді це уривки з десятка слів, іноді – на кілька сторінок. В кіно цим грішив Вім Вендерс в «Алісі у містах» і Том Тиквер у «Біжи, Лоло, біжи». Хоч у книжці Токарчук рухаються не від початку до кінця, а від точки до точки, від зупинки до наступного перепочинку, між двох полюсів життя. Ці точки – здавалося б, незалежні острівки, але мандруючи від одного до другого, можна відкрити їхній нерозривний зв’язок.
Ольга Токарчук. Бігуни. – К.: Темпора
Ілюстрація: Waldemar Kazak