Доля цього роману направду вражає. Будучи виданий німецькою на території Третього Райху в 1937 році, він досі має зо три власних автори. Тобто досі не визначилися із тим, хто ж його написав, сховавшись за псевдонімом Курбан Сеїд - чи то азербайджанець, і тоді це перлина азербайджанської літератури, а чи грузин, і в такому випадку всі лаври мінеральному краю-раю, чи взагалі баронеса Эрен-фельс фон Бодмерсхоф, і це вже взагалі світова сенсація, успіх і розвінчання усіх таємниць на нобелівському рівні.
Ясно, що для читача, загартованого на мексикансько-турецьких телесеріялах історія, що трапилася на межі ХІХ-ХХ століть в Баку, знов-таки, між азербайджанцем і грузинкою, тобто мусульманином і християнкою, чи пак азіятом і европейкою, не буде аж такою дивною на рівні людських доль, почуттів і стосунків. Натомість глянути, в яких умовах усе це відбувалося, і за яких суспільно-політичних обставин часу і місця – в азербайджанській столиці, дагестанському аулі чи навіть перському гаремі, еміграції та бою – на це буде не шкода вечірньої години на читання.
Але, знов-таки, справа не в екзотичному чтиві про феєричні пригоди в контексті «дружби народів», а в актуальності самої книжки. А вона вже на самому початку змушує замислитися над дуже болючими для нас проблемами. Насамперед - самоідентифікації. Ну, тобто про европейський вибір, еге ж. Пригадуєте, у Пантелеймона Куліша - «ми повернувся на Україну, краще якої для хохла нічого не вигадали»? А як тут, у Курбана Сеїда в «Алі та Ніно»?
У цьому романі навіть малолітні персонажі знають, чиїх батьків вони герої. І на закид вчителя про те, що, що певною мірою і вони відповідальні за те, чи буде «наша країна належати до прогресивної Європи чи до реакційної Азії», відповідають в дусі аж ніяк не Миколи Хвильового, що ратував за Азіятський Ренесанс, закликаючи хоч і геть від Москви, але назустріч не менш імперській Европі, а в стилі вищезгаданого «гарячого Панька».
Отже, професор самовдоволено усміхався, діти притихли на деякий час, «охоплені глибиною висловів і тягарем відповідальності», що раптово впали на їхні плечі. І раптом…
«Мухаммед Гейдар, який сидів на задній парті, підніс руку:
- Професоре, ми, мабуть що, залишимося в Азії».
І поки чотири вірмени, два поляки, три сектанти та один росіянин, що сиділи в класі, насолоджувалися його тупістю, оскільки хлопець не міг обґрунтувати свою заяву на прохання враз спохмурнілого вчителя, головний герой роману підніс руку і вимовив:
- Пане професоре, я теж залишився би в Азії».
Звісно, Майдану з цього приводу не сталося, та й для Антимайдану, як завжди, масовки замало, але сюжети історії такі речі рухають. Ми в Україні у цьому вже переконалися.
Курбан Сеїд. Алі та Ніно. – Х.: Віват
Ілюстрація: Michal Kus